Маргарита Тарасова: Добре виконати своє завдання краще, ніж нарікати, що життя несправедливе
Маргарита Тарасова є експерткою з питань катування та жорстокого ставлення в місцях несвободи, пише для Центру інформації про права людини ZMINA. Про її досвід, поради та рефлексії щодо роботи в НПМ розповідає в цьому матеріалі.
Чому ти почала цікавитись темою тортур в місцях несвободи?
Коли я прийшла як журналіст у Центрі інформації про права людини ZMINA, мені запропонували спеціалізуватися на темі жорстокого поводження, готувати тематичні матеріали. Я почала писати статті та вести проєкти. Коли ти досяг певного розуміння проблеми, розумієш скільки ще треба робити!
Коли працювала з темою, то багато спілкувалася з адвокатами, які ведуть подібні справи. Наприклад, був випадок, коли людину в жахливому стані здоров’я, з ВІЛ, туберкульозом, з тілом яке буквально гнило, посадили в СІЗО — сам персонал СІЗО був не радий. Для такої людини треба догляд і окрема камера! Це проблема для всіх учасників подібних ситуацій. Деякі люди покінчили собою в місцях несвободи, бо мали ломку і не мали допомоги — це теж катування.
Була жінка в СІЗО, яка мала вже народжувати. Вона була прикута до ліжка і їй було дуже важко. В цій системі працівники настільки дегуманізують людей, за яких вони відповідають, що бачать в людині лише проблему, а не її саму. Навіть якщо вона терористка, але вона вагітна і зараз народжує — що вона зробить?
Це комплексна проблема і багато є неоднозначних речей, але якщо заглиблюватися — людина повинна понести покарання, але покарання не є самоціллю. Крім того не всяке покарання є адекватним. Ми мусимо шукати баланс.
Чи був важкий досвід?
Так, Гостомельська туберкульозна лікарня. Там є поверх, де лікують заарештованих осіб. Лікарня як лікарня, нічим не відрізняється, а на цьому поверсі атрибути СІЗО, жахливі умови, люди потребують допомоги. Їх провина ще не доведена! Станом на сьогодні вони не винні, а мусять перебувати в таких умовах.
Неемоційних візитів НПМ майже не буває. Але треба вміти абстрагуватися, не рвати душу з кожним візитом. Проте, коли ти бачиш такі сторони життя, думаєш про людей яким за дев’яносто, або тих які потрапили за ґрати, або люди з невиліковними хворобами, діти від яких відмовились. Ти можеш поставити собі рамки: я працюю, я мушу тут бути та виконати роботу. Але повністю абстрагуватись не вийде, бо ти розумієш, що ніколи не знаєш до кінця чи ти сам не опинишся тут.
Як працює система Національного превентивного механізму?
Варто дивитись з цієї точки зору: чи ми можемо щось покращити? Треба мислити, бачачи систему. Певні речі настільки вже вкорінені в практику, що потрібні роки та величезні зусилля, щоб щось змінити. Під час візитів я шукаю системні речі, які можна змінити. Ти можеш професійно зафіксувати речі та надати рекомендації. Це набагато ефективніше, ніж просто переживати, що світ несправедливий!
Вміння побачити системі речі, їх проаналізувати та побачити тенденції — це якості, яким вчить ця сфера діяльності. Працюючи в громадській сфері ми мислимо категоріями, як ми можемо бути корисними і як можна максимізувати цю користь.
Плюс це постійне посилення себе як експерта.
Які поради ти можеш дати тим, хто хоче бути монітором?
Система Національного превентивного механізму максимально допомагає запобігти помилкам. Керівник групи встановлює правила, а монітор має інструкції що робити.
- Не треба мати завищених очікувань. Те як ви уявляли місця несвободи, людей і роботу монітора може виявитись інакшим. Це робота, яка може бути або перенасичена враженнями, або навпаки доволі проста.
- Треба пам’ятати свою роль. Ти там не для того аби задовольнити свій інтерес, або зібрати матеріал для роботи. Ти людина, яка фіксує можливі порушення прав і може вплинути на проблему. Ми не надаємо термінову допомогу не намагаємось зрозуміти життя підопічного. Твої дії можуть як допомогти, так і зашкодити.
- Пам’ятати, що завжди можна зробити більше. Якщо тебе не влаштовує тільки зафіксувати чи вплинути, Національний превентивний механізм дає багато варіантів дій. Як приклад, є люди як Юрій Бєлоусов, Вадим Пивоваров (прим. виконавчий директор Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів), Олександр Гатіятуллін, інші колеги. Їх не влаштовувала певна несправедливість і вони хотіли робити щось що надасть допомогу. Вони пробують це робити системно і методично – це займає багато часу та зусиль. Але насправді дуже багато моніторів роблять щось більше, ніж просто ходять у візити, особливо в регіонах.
Навіть простий візит в місце несвободи — це величезна робота і відповідальність. Треба пам’ятати, що це унікальний мандат, адже це лише трішки більше ніж 200 людей, які зможуть потрапити в місця несвободи та зібрати інформацію. Ця робота — шлях до подолання несправедливості. Зайти в місця несвободи, зібрати інформацію і зробити крок на шляху до того, щоб ці речі перестали існувати.
Що мене вражає в Національному превентивному механізмі — це люди. Вони працюють не в громадському секторі, мають інші роботи, але ходять в ці візити! Якби я порівнювала свою роботу і моніторів, то вони важливіші. Бо на моєму місці може бути будь-хто, хто захоче розібратись в темі, а монітор знаходить час прийти в місця несвободи та зібрати інформацію. Це волонтерська самовіддана робота — збір матеріали, які ми використовуємо. Це скарби.
І наостанок. Маргарита Тарасова написала низку матеріалів, які стосуються місць несвободи. Ви можете їх прочитати, перейшовши за посиланням:
Винні, що хворі? — Що приховують за собою двері українських психіатричних лікарень та чому в них так мало місця для гідності.
В’язні старості — Як державні інтернати для літніх замість останнього прихистку стають місцями несвободи.
В’язні хвороби — Як лікують від туберкульозу тих, хто опинився під вартою.