Моніторами не народжуються: історії 3 експертів
Ніхто не стає монітором раптово. Це бажання не з’являється на новорічну ніч, під час перегляду кримінального серіалу, чи прогулянки біля виправної колонії. Це комплекс з досвіду, внутрішніх орієнтирів, бажання змін та віри в те, що ти можеш вплинути на ці зміни. В Національному превентивному механізмі є багато людей, кожен з яких прийшов туди унікальним шляхом.
Віра Яковенко: від кримінальних історій до боротьби проти тортур.
Віра Яковенко, старший викладач кафедри правознавства Полтавського інституту економіки та права Університету Україна, стала монітором від початку діяльності механізму. Наразі вона є однією з вчителів на базових тренінгах з підготовки моніторів. Особисто в житті вона з місцями несвободи не стикалась, проте історії друзів та професійна діяльність стали передумовами, які привели її в механізм.
Батько однієї моєї знайомої відбув покарання у виправній колонії та розповідав про різні речі, які там відбувались. Особливо про те, як до них ставились. Для мене тоді це було відкриттям. Коли я перший раз коли пішла з моніторинговим візитом у виправну колонію, я боялась побачити те, що чула від нього. Це відклалось в моєму розумінні, що такі ситуації можуть бути. В 90-ті я багато чула про міліційне свавілля. Про історії з життя хлопців, як всіх загрібали, пхали по 50-100 людей в автозак, тримали добу і відпускали. Коли в клітці райвідділу було по 30 людей і ніхто не говорив про якість їх харчування. Їх лупцювали, зневажали. Тягар залишився з того часу.
В мене був досвід моніторингових візитів завдяки членству в УМДПЛ (Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів). Тому, коли ініціатори Юрій Бєлоусов, Сергій Швець та Петро Грибан, та інші, відправили форму на реєстрацію в монітори, я це одразу зробила.
До всього треба було звикати, бо не було розроблених методик. Ми були перші монітори, це були перші візити — у нас було навчання в бою. Мій перший візит в психоневрологічний інтернат був стресовим і я не розуміла, що я там буду роботи. Я працювала в парі з Іриною Даніловою. Вона сказала: Я тебе буду вчити. Ходи та питай. Пиши що бачиш. Вже після третього візиту розумієш, що треба вчити матеріальну базу. Бо перший раз це більше схоже на екскурсію. Наступного разу береш законодавство, нормативно-правову базу, і розумієш, що нічого ще не розумієш. З кожним візитом все більше питань, які хочеться поглиблювати.
Леся Валяєва: від благодійності — до протидії катуванням.
Леся Валяєва стала монітором у 2016 році. До цього в неї був досвід моніторингу архітектурної доступності та благодійної діяльності в притулках для дітей. Проте лише після роботи в офісі Уповноваженого з прав людини, вона дізналась, що відбувається після того, як волонтери йдуть з притулку щасливі від допомоги дітям.
Як благодійник я бачила красиву картинку: свято, посмішки, антураж, діти красиві та доглянуті. Проте та картина, яку я побачила вже монітором, абсолютно відрізнялась від тієї картинки! Я не очікувала що там можуть порушуватись права людини, бо це просто дно. Для мене це було сумно і боляче. В Конституції читаємо, що людина — це найвища цінність, а ти заходиш в установи, де людина це безправне створіння!
Часто до підопічних ставляться гірше тварини чи худоби, коли не миють, кладуть на панцерні сітки, людина ходить під себе, їсть з підлоги, має пролежні. За свинями та коровами краще доглядаємо бо з них є зиск. А тут людина без права голосу і надії щось змінити.
Олександр Федорук: від зародження руху до повноцінної діяльності.
Олександр Федорук, був в Національному превентивному механізмі від початку його створення у 2012 році. Працюючи в офісі Омбудсмана він був знайомий як з самим моніторингом, так і адвокацією, яка відбувається після.
Відколи почалась діяльність механізму, зі сторони керівництва місць несвободи був спротив. Проте ми налагоджували комунікацію та роз’яснювали для чого існує механізм. На початку люди сприймали нас з обережністю. Проте потім, коли вже дізнались хто ми та які питання будемо задавати, самі допомагали. Не встиг поставити питання — а тобі вже щось несуть, говорять, бо вже знають, що ти щось побачив. Є моменти, що ти стоїш на контрольно-пропускному пункті, а люди вже миють щось, прибирають, міняють. То є дія превентивного механізму.
Коли здійснюєш візит, то робиш справу, яка подобається і потрібна. Це можливість для самореалізації, бо ти відчуваєш, що зробив щось корисне і твій візит не був дарма. Бути монітором — це діяльність за покликом душі, яка об’єднує людей різних видів діяльності, які дуже довго існують разом і знаходять спільну мову.
Позитивних моментів під час візитів буває набагато більше, ніж негативних. Про це теж треба писати. Подеколи негативного настільки багато, не видно позитиву. Монітору важливо виховати в собі об’єктивність.
У кожного монітора своя унікальна історія того як вони опинились в Національному превентивному механізмі. В них різні долі, професії, цінності та філософія життя. Проте механізм об’єднав їх однією ціллю – боротьбі проти нелюдського ставлення в місцях несвободи тим, хто не може захистити себе сам.
А яка історія в тебе?